Категорії розділу


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

20 років незалежності: тріумф і надії!

20 років незалежності: тріумф і надії!

 

Шановні Криворіжці!

Криворізькі міські Асоціації «Комсомолець Кривбасу» та «Депутати органів місцевого самоврядування» щиро вітають вас з святом-Днем Незалежності!

Кілька разів у нашій тисячолітній історії (а ведемо ж родовід від Київської Русі) ми вже були незалежними. Нагадаю, Гетьманщина, яка утворилася під проводом Богдана Хмельницького, мала не тільки своє козацьке військо, а й свою податкову, судову й фінансову систему й провадила свої дипломатичні зносини з іноземними державами. Українські міста на відміну від російських користувалися правами самоврядування. Свого розквіту вона дістала при гетьманові Іванові Мазепи, тоді ж почався і її занепад. І причиною того стала не лише російська імперська політика. 

Мали ми незалежність й навіть у більш класичному вигляді уже у 20-му сторіччі, коли було проголошено УНР. Проіснувала вона кілька років, хоча під орудою її верховного органу Директорії було майже стотисячне військо.

Її попередниця – Центральна Рада не тільки проголосила Незалежність України. Директорія ухвалила досить серйозні законодавчі акти, зокрема, закони про передачу поміщицької  землі селянам без викупу та    скликання Трудового конгресу України. А більшовицький (царський) полковник Муравйов захопив Київ усього з 5-тисячним загоном червоноармійців.

В Україні на початку 90-х відбувалася безкровна революція (у Росії вона виявилася кривавою). Ми ж перемогли без жодного пострілу, бо ж навіть війська свого не мали…

Гостре невдоволення політикою СРСР щодо України з’явилося  не під час путчу 19 серпня 1991 р, а багато раніше й визрівало  воно навіть не роками – десятиріччями.  Наприклад на початок 90-х років в районі закріпилась суспільна думка, що відносини в СРСР– політичні й економічні – потрібно корінним чином змінити.

Й виходячи з реалій – передусім економічних – бачили єдиний для того шлях – демократичний, еволюційний. Адже Україна існувала, як складова єдиного політичного й економічного організму, який зв’язував її не лише з Росією. І розрив міріадів зв’язків, передусім  економічних, міг обернутися вкрай болючими травмами для нашої незалежної держави. Тож ідея конфедеративних відносин, як на партійному, так і на державному рівні, ще задовго до 1991-го зависла, так би мовити, у повітрі.

СРСР відбирав в України 40 відсотків її валового прибутку. Нам пояснювали: за мир, у якому живе Союз, треба платити… А я порівнював цей аргумент з тим, що діялося у моєму рідному Дзержинському районі. Лише одна «Криворіжсталь» давала щорічно близько 2 мільярдів карбованців реалізації продукції, не рахуючи інших підприємств. А бюджет району становив усього 16 міл. карбованців.

Усім нам обрид і дуалізм у керівництві, коли, скажімо, райвиконком без рішення райкому партії не міг навіть лавочки у парку встановити. Ми розуміли: КПРС потребує реформування як на ідеологічному так і на організаційному рівнях. Передусім, слід було у партійній програмі та у союзній Конституції визнати право приватної власності при провадженні господарської діяльності.

Передусім це стосувалося сфери обслуговування. Навіщо, скажімо, шевцю чи перукарю бути конче державним? Але крупну індустрію, енергетику тощо ми бачили лише у державній власності. І ми не лише говорили, але й діяли. Але нас не почули. Коли на з’їздах КПРС представники від України виступали  з подібними пропозиціями, їх засміювали і звинувачували в націоналізмі. А Горбачов замість реформування партії, котра привела його до влади, почав усувати її з політичної сцени.

Тому уже 22.07.1991 року  Компартію України було зареєстровано у Мінюсті як самостійну юридичну особу, як обєднання громадян. Це давало можливість будувати відносини з верхівкою СРСР в тому числі і з політичною на зовсім інших засадах.

Тоді ж  заклали серйозний фундамент і для побудови української державності. Чомусь нині у багатьох на вустах лише «Акт проголошення незалежності України», який до речі розпочинається так: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка повисла над Україною у зв’язку з державним переворотом в СРСР…». Але ще і 16 липня 1990 року нам  ніхто відверто не загрожував. Саме тоді ВР УРСР прийняла знаменитий, історичного значення документ – «Декларацію про державний суверенітет України». І без голосів найбільш численної на той час фракції українських комуністів це зробити було б неможливо. Зрозуміло, що і 24 серпня наступного року вони теж голосували не зі страху. Повторюся, це рішення визріло багато раніше. Тож ні Руху, ні комусь іншому не варто записуватися у одноосібні батьки Незалежності.

Переконаний, якби  верхівка українського ЦК партії з початком путчу зібрала ЦК (100 осіб), засудила б «ГКЧП» і підтримала Верховну Раду та її Голову Леоніда Кравчука (теж колишнього секретаря ЦК) новітня українська історія розвивалася б інакше. Наш двадцятирічний шлях не виявився б таким тернистим, і ми мали б регульовану ринкову економіку ринковими механізмами під керівництвом потужної політичної сили (КПУ) при наявності опозиції (Рух). Але цього не відбулось. Натомість маємо те, що маємо, цебто спотворений капіталізм з усіма його страшними соціальними недугами.

Але ж знаменитий «Капітал» геть не застарів, бо є науковою, а не утопічною теорією. Це стверджую вже не тільки як політик, а як  людина, котра добре  обізнана з громадським та господарським життям, і крім того є доктором філософії в галузі права. Втім, мої надії на те, що Компартія України в умовах багатопартійності стане впливовою політичною силою й зможе сприяти побудові цивілізованого ринкового суспільства в Україні, згасли аж у 2001-му, коли Конституційний Суд виніс рішення про неконституційність її похапливої тимчасової заборони 26.08.1991року й повної заборони 30.08.1991року. Об’єднання «старого» й симоненківського ЦК не сталося, й українські комуністи опинилися на задньому плані української історії. Причина проста: «булава» лише одна… У Кривому Розі, робітничому регіоні, до заборони нараховувалось членів партії 1 до 10 працюючих. Тоді чому перереєструвались до партії П.Симоненка тільки декілька тисяч? Чому інші з отриманими партквитками залишились поза її межами і розбрелись по другим партійним  квартирам?...

Втім, та ж сама «булава» згубила і Рух.

Щоправда, є в українському партійному будівництві за двадцять років незалежності і приємні винятки. Нагадаю,  Партія Регіонів утворилася після злиття п’яти (!) партій.  В цю партію прийшло багато колишніх комуністів, державних службовців з державними переконаннями які гостро вболівають за Україну. І результат – навіч.

Ми були переконані що в умовах Незалежності Україна буде в конфедеративному Союзі і що місцеве самоврядування отримає належне фінансове забезпечення і відмовиться від шефської та спонсорської допомоги. Але цього за роки Незалежності  поки що не відбулося.

А тоді Референдум 1 грудня перевершив усі найоптимістичніші сподівання в Україні. 90 відсотків його учасників навіть в Криму сказали «Так» Незалежності. Не меншою ця цифра виявилася і у Кривому Розі, де русифікація на той час була значною й мешкало чимало представників національних меншин.

60 відсотків українських виборців проголосували 1 грудня за першого Президента України Леоніда Кравчука. Це людина не тільки значної політичної мудрості, якої не було у його колишніх на той час партійних колег, а й великої особистої мужності. Він дуже ризикував і коли давав гідну відповідь грізному посланцю «ГКЧП», генералу Варенникову, і коли сідав у літак перед зустріччю у  Біловезькій Пущі в якості Президента уже незалежної держави. Бо ще діяв на тоді КДБ СРСР, а з усіх військових формувань у розпорядженні  Президента України був лише невеликий військовий підрозділ. Але Кравчук полетів, хоча, як Назарбаєв, міг би й вичекати.

Та й після утворення СНД йому довелося виявити чимало твердості й розважливості. І політично розлучитися з СРСР вдалося загалом безболісно й  без військового протистояння. Цього не скажеш про економічну сферу. Тут розлучення (активи Ощадбанку СРСР, золотовалютні запаси, гіперінфляція) виявилося не на користь України. Не один Кравчук тому винуватець….

Прикро і те що українська влада за двадцять років не спромоглася розробити і запропонувати власному народу ідею яка б об’єднувала  усі регіони України. Цією ідеєю може стати ідея – «Незалежна Україна!». Вона може згуртувати як владу,  політиків так і пересічних громадян України. Для цього є усі політичні, економічні, міжнародні та конституційні підстави. Переконаний що так і буде.

 За два десятиріччя наша Незалежність набула плоті і крові, вона живе й розвивається й разом з нею український народ.

 

 

Голова Рад Асоціацій,

Народний депутат України

другого скликання,

Голова Дзержинської райради

першого скликання (1990-1998рр),

доктор філософії в галузі права

 

 

 

 

 

Дмитро Степанюк

 

 

Вхiд користувачiв

Логін:
Пароль:

Пошук

Календар

«  Листопад 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930

Архів записів

Друзі сайту

Почта

Логин:
Пароль:

Газета